№3 (1145) 18.01—24.01.2014
Суди під час вирішення спору щодо поділу майна, набутого сім’єю у незареєстрованому шлюбі, мають установлювати не лише обставини щодо факту спільного проживання сторін у справі.
№3 (1145) 18.01—24.01.2014
Суди під час вирішення спору щодо поділу майна, набутого сім’єю у незареєстрованому шлюбі, мають установлювати не лише обставини щодо факту спільного проживання сторін у справі.
ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
25 грудня 2013 року м. Київ №6-135цс13
Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі:
головуючого Яреми А.Г.,
суддів: Григор’євої Л.І., Онопенка В.В., Романюка Я.М., Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Сеніна Ю.Л., Лященко Н.П., Патрюка М.В., Сімоненко В.М.,
розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про встановлення факту проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу та поділ майна за заявою ОСОБА_2 про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 липня 2013 року,
в с т а н о в и л а:
У жовтні 2011 року ОСОБА_1 звернулась до суду із зазначеною позовною заявою, посилаючись на те, що з листопада 1996 року до 16 вересня 2010 року вона та ОСОБА_2 проживали однією сім'єю, спочатку - без реєстрації шлюбу, а з 23 квітня 1999 року - у зареєстрованому шлюбі. ІНФОРМАЦІЯ_1 в них із відповідачем народився син, ОСОБА_3, батьківство якого визнано ОСОБА_2 31 березня 1998 року.
Під час спільного проживання, вони придбали квартиру АДРЕСА_1 згідно з договором купівлі-продажу від 22 квітня 1999 року. Покупцем у цьому договорі був зазначений лише ОСОБА_2. Відповідно до договору дарування від 19 серпня 2002 року відповідач подарував S_1 частину вказаної квартири сину, ОСОБА_3.
16 вересня 2010 року їхній шлюб розірвано.
Вважаючи, що вона й відповідач придбали зазначену квартиру за спільні кошти під час спільного проживання, тому ця квартира є спільною власністю, і оскільки нею та відповідачем не досягнуто згоди щодо добровільного поділу майна у вигляді S_2 частин спірної квартири, ОСОБА_1, з урахуванням змін й уточнення позовних вимог, просила встановити факт проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу її та ОСОБА_2 у період з 1996 року до 23 квітня
1999 року, визнати спільною сумісною власністю S_2 частини спірної квартири, передати відповідачу в особисту приватну власність S_1 її, іншу S_1 – передати їй.
Рішенням Ленінського районного суду м. Севастополя від 6 лютого 2013 року позов задоволено частково: ухвалено встановити факт спільного проживання ОСОБА_1 та ОСОБА_2 однією сім'єю з 24 липня 1997 року; у задоволенні решти позову відмовлено.
Рішенням Апеляційного суду м. Севастополя від 15 квітня 2013 року зазначене рішення суду першої
інстанції в частині відмови в задоволенні позовних вимог про поділ майна скасовано й у цій частині ухвалено нове рішення, яким позов у вказаній частині задоволено: визнано S_2 частини спірної квартири спільною сумісною власністю позивачки та відповідача; визнано за кожним з них право власності по S_1 частині. Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 липня 2013 року вказане рішення апеляційного суду залишено без змін.
У заяві ОСОБА_2 про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 липня 2013 року порушується питання про скасування постановленої судом ухвали й передачу справи на новий розгляд до суду касаційної інстанції з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України), – неоднакового застосування судом (судами) касаційної
інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме: статті 17 Закону України від 7 лютого 1991 року № 697-XII "Про власність" (далі - Закон України "Про власність"), статті 368 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), статті 74 Сімейного кодексу України (далі - СК України), що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
Для прикладу наявності зазначеної підстави подання заяви про перегляд судового рішення ОСОБА_2 посилається на:
- рішення колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 липня 2012 року у справі за позовом про встановлення факту спільного проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу, визнання права власності на частину житлового будинку (№ 6-14503св12);
- рішення колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 лютого 2012 року у справі за позовом про встановлення факту
проживання однією сім'єю та поділ майна (№ 6-3669св12);
- ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 травня 2013 року у справі за позовом про встановлення факту спільного проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу й поділ спільного майна подружжя (№ 6-49336св12);
- постанову Верховного Суду України від 20 лютого 2012 року, ухвалену за результатами розгляду заяви про перегляд судового рішення у справі про встановлення факту проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу, поділ спільного майна подружжя, визнання недійсними договорів дарування житлового будинку та земельної ділянки, визнання права власності на частину житлового будинку й земельної ділянки.
Так, ухвалюючи рішення від 4 липня 2012 року (№ 6-14503св12) про відмову в задоволенні позову про встановлення факту спільного проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу, визнання права власності на частину житлового будинку, Вищий спеціалізований
суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ виходив із того, що спірні правовідносини між сторонами у справі виникли до набрання чинності СК України – до 1 січня 2004 року, що позивачем не надано належних і допустимих доказів про участь у набутті спірного майна, оскільки самі по собі факти придбання спірного майна в червні 2003 року та спільного проживання без реєстрації шлюбу в цей період без визначення ступеня участі працею й коштами в придбанні спірного житлового будинку не можуть бути підставою для визнання права власності на половину спірного майна.
Ухвалюючи рішення від 15 лютого 2012 року у справі за позовом про встановлення факту проживання однією сім'єю та поділ майна (№ 6-3669св12), суд касаційної інстанції виходив із того, що до відносин, які виникли до
1 січня 2004 року, застосовуються положення Кодексу про шлюб та сім'ю України (далі – КпШС України), яким не передбачено можливості визнання факту спільного проживання без реєстрації шлюбу як підстави для визнання набутого майна спільною сумісною власністю, і дійшов висновку, що підстави для задоволення
позовних вимог та встановлення факту проживання однією сім'єю без укладення шлюбу в період з грудня 2000 року до березня 2008 року відсутні.
Скасовуючи рішення апеляційного суду й залишаючи в силі рішення суду першої інстанції про часткове задоволення позову про встановлення факту спільного проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу й поділ спільного майна подружжя, суд касаційної інстанції в ухвалі від 15 травня 2013 року (№ 6-49336св12) зазначив, що нормами чинного на той час КпШС України не передбачалося виникнення права спільної сумісної власності чоловіка та жінки, які проживають однією сім'єю без реєстрації шлюбу.
У справі, яка переглядається, суд касаційної інстанції погодився з висновками апеляційного суду про те, що спірне майно було придбане внаслідок спільної праці членів сім'ї – сторін у справі, оскільки доводи позивачки про те, що спірна квартира була придбана частково за кошти, надані їй у борг, підтверджуються розпискою від 20 квітня 1999 року, а тому згідно із частиною першою статті 17 Закону України "Про власність" S_2 частини спірної квартири є їхньою спільною сумісною
власністю, у зв'язку із чим ОСОБА_1 належить його половина.
Наведені правові висновки суду касаційної інстанції про застосування статті 17 Закону України "Про власність", покладені в основу судового рішення, яке переглядається, є неоднаковими з висновками, зробленими в указаному для прикладу рішенні колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 липня 2012 року (№ 6-14503св12).
Заслухавши доповідь судді–доповідача, дослідивши доводи заявника, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає задоволенню з таких підстав.
Судами у справі, яка переглядається, установлено, що відповідно до договору купівлі-продажу від 22 квітня 1999 року ОСОБА_2 придбав квартиру АДРЕСА_1.
23 квітня 1999 року сторони у справі уклали шлюб, про що в Книзі реєстрації актів про одруження зроблено відповідний запис.
Згідно з розпискою від 20 квітня 1999 року позивачці надано в борг кошти в сумі 3 тис. доларів США.
Відповідно до роз'яснень, що містяться в пункті 12 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 червня 1998 року № 16 "Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім'ю України" (у редакції, яка була чинною на момент спірних правовідносин), спори про поділ майна осіб, які живуть однією сім'єю, але не перебувають у зареєстрованому шлюбі, мають вирішуватися згідно з пунктом 1 статті 17 Закону України "Про власність", відповідних норм ЦК Української РСР та з урахуванням пункту 5 постанови Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 1995 року № 20 “Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності”. Правила статей 22, 28, 29 КпШС України в цих випадках не застосовуються.
Так, згідно із частиною першою статті 17 Закону України "Про власність", який був чинним на час виникнення спірних правовідносин, майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім'ї, є їх спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено
письмовою угодою між ними.
Частиною другою статті 112 ЦК Української РСР 1963 року визначено, що сумісною власністю є спільна власність без визначення часток.
За змістом пункту 5 постанови Пленуму Верховного Суду України від
22 грудня 1995 року № 29 “Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності” (у редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин), розглядаючи позови, пов’язані з спільною власністю громадян, суди повинні виходити з того, що відповідно до чинного законодавства спільною сумісною власністю є не лише майно, нажите подружжям за час шлюбу (статті 16 Закону “Про власність”, статті 22 КпШС України), а й майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім’ї, або майно, придбане внаслідок спільної праці громадян, що об’єдналися для спільної діяльності, коли укладеною між ними письмовою угодою визначено, що воно є спільною сумісною власністю (пункту 1 статті 17, статті 18, пункту 2 статті 17 Закону України “Про власність"), тощо.
Отже, майно, набуте під час спільного проживання особами, які не перебувають у зареєстрованому шлюбі між собою, є об'єктом їхньої спільної сумісної власності, якщо: 1) майно придбане внаслідок спільної праці таких осіб, як сім’ї (при цьому спільною працею осіб слід вважати їхні спільні або індивідуальні трудові зусилля, унаслідок яких вони одержали спільні або особисті доходи, об'єднані в майбутньому для набуття спільного майна, ведення ними спільного господарства, побуту та бюджету); 2) інше не встановлено письмовою угодою між ними.
У зв’язку із цим суду під час вирішення спору щодо поділу майна, набутого сім’єю, слід установити не лише обставини щодо факту спільного проживання сторін у справі, а й ті обставини, що спірне майно було придбане сторонами внаслідок спільної праці.
Сам факт перебування у фактичних шлюбних відносинах без установлення ведення спільного господарства, побуту та бюджету не є підставою для визнання права власності на половину майна за кожною зі сторін.
Тільки в разі встановлення цих фактів положення
частини першої статті 17 Закону України "Про власність" вважається правильно застосованим.
З такого по суті розуміння закону виходив суд касаційної інстанції в наданому для порівняння судовому рішенні від 4 липня 2012 року (№ 6-14503св12).
Така сама по суті позиція висловлена в постанові Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року № 6-66цс13.
Виходячи з викладеного не можна визнати правильним застосування судами апеляційної та касаційної інстанцій у справі, яка переглядається, частини першої статті 17 Закону України "Про власність" для визнання за позивачкою права власності на половину майна, придбаного до 1 січня 2004 року, без установлення факту створення (придбання) сторонами майна внаслідок спільної праці, ведення спільного господарства, побуту та бюджету.
Висновок апеляційного суду, з яким погодився суд касаційної інстанції, про те, що позивачкою доведено її право на половину спірної квартири та що таке право
підтверджується її коштами, набутими в борг згідно з розпискою від 20 квітня 1999 року, зроблений судом із порушенням цих положень.
Таким чином, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України встановила, що ухвала суду касаційної інстанції у справі, яка переглядається з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України, - неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, є незаконною.
За таких обставин відповідно до пункту 1 частини першої статті 355 і частин першої та другої статті 360-4 ЦПК України ухвала колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 липня 2013 року підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду касаційної інстанції.
Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 360-3, частинами
першою та другою статті 360-4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України
п о с т а н о в и л а :
Заяву ОСОБА_2 про перегляд судового рішення задовольнити.
Ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від
25 липня 2013 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду касаційної інстанції.
Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 2 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України.
_03_03.png)
