КС пристав на «слабку сторону»

Газета Закон і Бізнес №29 (1119) 20.07—26.07.2013

ЛЕВ СЕМИШОЦЬКИЙ

Конституційний Суд рекомендував парламенту захистити споживачів від непомірної неустойки в кредитних відносинах

№29 (1119) 20.07—26.07.2013

ЛЕВ СЕМИШОЦЬКИЙ

Установлене законом обмеження розміру пені поширюється виключно на суб’єктів підприємницької діяльності. Фізичних осіб — боржників воно не стосується. Констатувавши такий невтішний для останніх висновок, Конституційний Суд тим не менш рекомендував Верховній Раді захистити споживачів від непомірного тягаря, що подекуди закладається в кредитні договори.

Закон обмеженої дії

Головне питання, яке мав вирішити єдиний орган конституційної юрисдикції у справі громадянина Дмитра Козлова, стосувалося можливості поширення дії закону «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань» від 22.11.96 №543/96-ВР (з наступними змінами) на споживчі кредити. Нагадаємо, що це провадження було відкрито за зверненням Д.Козлова, від якого банк зажадав сплати 65039 грн. заборгованості за тілом кредиту. Ця сума більш ніж удесятеро перевищує заборгованість за кредитом. Адже набігли і щомісячна комісія (6008 грн.), і відсотки (2780 грн.). Та левову частку боргу становить пеня за несвоєчасне повернення кредиту — 50619 грн.

У своєму зверненні до Суду Д.Козлов наголосив на непропорційності та несправедливості співвідношення розміру пені та боргу за основним зобов’язанням. Адже в кредитному договорі була застережена пеня в розмірі 1% від простроченої суми за кожен день невиконання зобов’язання. Якщо ж керуватися нормами закону №543/96-ВР з огляду на те що однією із сторін у правовідносинах є банківська установа, розмір пені мав обмежуватися подвійною обліковою ставкою Нацбанку.

Однак у преамбулі цього закону вказано, що він «регулює договірні правовідносини між платниками та одержувачами коштів щодо відповідальності за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань; суб’єктами зазначених правовідносин є підприємства, установи та організації незалежно від форм власності та господарювання, а також фізичні особи — суб’єкти підприємницької діяльності». Тобто, за логікою, акт стосується виключно господарських відносин. Хоча, як довів суб’єкт права на конституційне звернення, деякі суди ухвалювали рішення й у цивільних справах, послуговуючись положеннями закону №543/96-ВР. Проте, як і передбачав «ЗіБ» (див. №21/2013. — Прим. ред.) Суд визнав, що така практика є помилковою.

Взагалі, у мотивувальній частині рішення від 11.07.2013 №7-IV/2013 Суд розглянув усю передісторію питання, починаючи з постанови ВР «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань» від 24.12.93 №3811-XII. Навіть в умовах гіперінфляції розмір обов’язкової пені, яку мав сплатити боржник, становив 0,5% за кожний день прострочення. Звісно, якщо сторони не домовилися про більший її розмір. Аналогічна неустойка передбачалася й постановою президії ВР «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань» від 21.08.92 №2578-XII.

Та згодом економічна ситуація стабілізувалася, і такий розмір неустойки вже не узгоджувався з інфляційними втратами, яких зазнає кредитор у разі несвоєчасного отримання коштів. Відповідно у законі №543/96-ВР суб’єктам господарювання дали можливість самостійно домовлятися про розмір пені. Однак при цьому встановили не нижню, а верхню межу неустойки на рівні подвійної облікової ставки НБУ.

Водночас у преамбулі закону, навколо якої власне й виникла дискусія, вказувалося, що його дія поширюється на таких суб’єктів правовідносин, як підприємства, установи та організації незалежно від форми власності та господарювання, а також фізичних осіб — суб’єктів підприємницької діяльності.

Отже, КС дійшов висновку, що «визначення в законі певного переліку суб’єктів правовідносин, на які поширюється його дія, зумовило виняток із загального правила про поширення дії закону на всіх учасників відповідних правовідносин». При цьому цей перелік «є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню». Тобто для застосування положення щодо максимального розміру пені за несвоєчасне виконання зобов’язання необхідно, аби обидві сторони договору (а не одна, як уважав заявник) були суб’єктами господарювання.

Таким чином, виходить, що банк мав право встановити таку (і взагалі будь-яку!) драконівську санкцію за несвоєчасне виконання зобов’язань за кредитним договором. Аби рішення не сприймалося в такому контексті, КС пішов далі й проаналізував законодавче регулювання правовідносин, що виникають між фізичними особами та банками або іншими фінустановами, зокрема щодо споживчого кредитування.

Несправедливий тягар

Насамперед КС нагадав, хто підпадає під категорію споживачів взагалі і банківських послуг зокрема. Відповідно до ч.1 ст.11 закону «Про захист прав споживачів» від 12.05.91 №1023-ХІІ (з наступними змінами) між кредитодавцем та споживачем укладається договір про надання споживчого кредиту, відповідно до якого кредитодавець надає кошти (або бере зобов’язання надати їх) для придбання продукції в розмірі та на умовах, встановлених договором. Зі свого боку споживач зобов’язується повернути їх разом з нарахованими відсотками.

Цивільним кодексом також передбачено, що виконання зобов’язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком (ч.1 ст.546). При цьому розмір неустойки, встановлений законом, може бути збільшений у договорі. Або, навпаки, сторони можуть домовитися про її зменшення, якщо це допускається законом (ч.2 ст.551 ЦК). Також розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотне значення (ч.3 ст.551 ЦК).

Таким чином, робить висновок Суд, «правовідносини про надання спожив­чого кредиту є договірними, до яких мають бути застосовані, зокрема, як загальні положення ЦК про зобов’язання та договір, так і приписи його ч.2 ст.627 щодо необхідності врахування вимог законодавства про захист прав споживачів». Адже згідно з положеннями чч.1, 2 ст.18 закону «Про захист прав споживачів» продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими. А умови договору стають несправедливими, як зазначається в рішенні КС, «якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов’язків на шкоду споживача». Та й законом «Про захист прав споживачів» установлено, що «права споживача вважаються в будь-якому разі порушеними, якщо порушується принцип рівності сторін договору, учасником якого є споживач».

Тому КС відзначив у рішенні, що «вимога про нарахування та сплату неустойки за договором споживчого кредиту, яка є явно завищеною, не відповідає передбаченим у п.6 ст.3, ч.3 ст.509 та чч.1, 2 ст.627 ЦК засадам справедливості, добросовісності, розумності як складовим елементам загального конституційного принципу верховенства права». Адже наявність у кредитора можливості стягувати із споживача надмірні грошові суми як неустойку «спотворює її дійсне правове призначення, оскільки із засобу розумного стимулювання боржника виконувати основне грошове зобов’язання неустойка перетворюється на несправедливо непомірний тягар для споживача та джерело отримання невиправданих додаткових прибутків кредитором».

Відповідно, КС дійшов висновку, що «умови договору споживчого кредиту, його укладання та виконання повинні підпорядковуватися таким засадам, згідно з якими особа споживача вважається слабкою стороною у договорі та підлягає особливому правовому захисту з урахуванням принципів справедливості, добросовісності і розумності». І захистити цю «слабку сторону» є обов’язком держави — шляхом відповідного законодавчого врегулювання, зокрема щодо встановлення справедливого розміру неустойки за прострочення виконання грошових зобов’язань позичальниками — фізичними особами.

Звісно, можна послуговуватися принципом: не подобаються умови договору — шукай інший банк. Проте навряд чи людина, яка вирішила взяти кредит, може передбачити настання обставин, які унеможливлять його повернення, чи взагалі заздалегідь планує не оплачувати борг. Тому умови про неустойку, як правило, сприймаються як суто формальні. І в цьому випадку саме законодавець має потурбуватися про співмірність санкцій до несумлінних платників та втрат, яких зазнає фінустанова, у разі несвоєчасного повернення коштів.

На чий бік стане законодавець — дізнаємося з того, як швидко будуть враховані рекомендації КС, викладені в цьому рішенні. Хоча, напевне, достатньо було б відтворити в законі про захист прав споживача обмеження щодо максимального розміру пені за аналогією закону №543/96-ВР. На це не потрібно багато часу.

Суд рекомендував парламенту захистити споживачів від непомірної неустойки в кредитних відносинах

Установлене законом обмеження розміру пені поширюється виключно на суб’єктів підприємницької діяльності. Фізичних осіб — боржників воно не стосується. Констатувавши такий невтішний для останніх висновок, Конституційний Суд тим не менш рекомендував Верховній Раді захистити споживачів від непомірного тягаря, що подекуди закладається в кредитні договори.